Головна

Родинна пам'ять

«Я, Бабенко Ольга Яківна, народилася в селі Новоконстянтинівка 5 травня 1916 року в сім’ї дворян. Тато Яків Омелянович і мама Мокрина Іванівна були освіченими людьми на той час, жили в достатку. Мали дві пари коней, пару волів, 6 корів, овець, свиней, курей. Була також сівалка, гребалка, ткацький станок та 50 десятин землі. Наймитів у тата з мамою не було. Тому що у нас родина була велика, і все ми робили власноруч. Братів у мене було 9: Вася, Володя, Ваня, Яша, Петро, Андрій, Микола, Степан, Віталік та 3 сестри: Пава, Анна і Явдокія. У кожного з нас були свої обов’язки. Ми з дівчатами допомагали мамі в хатніх справах та по господарству, а вечорами пряли пряжу, на ткацькому станку килими та тканину для одягу, але найбільше нам подобалося вишивати. Коли розпочалася робота в полі, ми допомагали братам в'язати снопи. І у кожного з нас була своя скриня, в якій ми зберігали свої речі. На свята всі одягали білі вишиті сорочки. Тато ставив на стіл самовар, і ми пили чай з липи

Та коли почалася колективізація, у нас забрали все. У 1933-1934 роках почався голод. Анна захворіла і померла. Пава грілася біля вогнища на подвір’ї, на ній загорілася сорочка. Обпечена, вона пролежала шість днів і померла. Ось так у мами лишилося лише дві дочки.

У 1937 році я вийшла заміж за Назаренка Захара Макійовича. Він був з дуже бідної родини, та батьки і словом не обмовились. Вони віддали мені моє придане, і я почала своє самостійне життя. Нам з Захаром було добре. Ми кохали один одного, не зважаючи ні на що. 17 березня 1938 року у нас народилася Галинка, а через рік, 17 квітня 1939 року, донечка Євгенія. Здавалося, щастя безмежне. Ніщо і ніхто не може зруйнувати його.

Та ось той страшний 1941 рік перевернув все моє життя. 21 червня 1941 року всі, хто був здоровий і міг тримати рушницю в руках, пішли на фронт. Всіх, кого я так любила, брати, чоловік пішли на війну, залишивши нас з надією, що все буде добре, що це ненадовго. Я довго стояла край села, дивлячись заплаканими очима в слід, який віддалявся все далі і далі, поки зовсім не зник. На час війни я з дітьми жила у батьків. Кожного дня я молилася і просила у Бога, щоб оберігав мого чоловіка. Щоб не приніс листоноша жодної похоронної листівки в нашу родину. Бо в кожної матері, дружини завмирало серце, коли листоноша проходив повз будинок. Тяжко було жити з дітьми, які хотіли їсти. Та я збирала всю силу в кулак і йшла працювати, лишаючи діток на свою стареньку маму. Наше село декілька разів бомбили літаки, горіли поля, руйнувалися будинки. Гинули люди і тварини від голоду та холоду. На зиму я з меншою сестрою ліпили лампачі. Це перегній, розмочений у воді, туди ми добавляли солому, змішували її і закидали у форму цеглини, потім сушили. Зимою ним палили в печі, щоб хоч якось зігрітися. Кожного ранку я прокидалася з надією отримати хоч якусь вісточку з фронту, малесенького листа, в якому було б написано: «Живий-здоровий». Та листів не було! Першого листа ми отримали від брата Васі. Він писав з госпіталю в липні 1942 року: «Був поранений, та все минулося. Не хвилюйтесь, зі мною все добре. Я вас всіх люблю. Цілую». Мама довго плакала, обіймаючи і цілуючи трикутничок. Справжній жах прийшов до нашого села в квітні 1943 року. Горіла вся земля, тряслись будинки, міни падали з неба, вибухали гранати, свистіли кулі. В пилюці нічого не було видно, навіть крики людей не завжди можна було почути. Страх і безвихідь просто розривали душу. Дітей ховала під ліжком, сестра Явдокія забилася в куточок під столом, а старенька мама сиділа на печі і шепотіла: « Що Бог дасть, те й буде. На все воля Господня». Німці зайшли в село. Жінки мазали собі обличчя сажею, намагаючись бути потворними. День здавався вічністю. В обід в наш будинок ввірвалися поліцаї, один з них тицьнув пальцем на Явдокію. Мама благала, падала на коліна, та її не чули. Під дулом автомата Дуню випхали в спину за поріг будинку. І вона, не обертаючись, пішла. Мама і я плакали до самого вечора, та на ранок сусідка шепнула, що Дуня на німецькій кухні готує їсти. На душі стало трошки легше. «Головне, що жива,» - крутилося в моїй голові. Через три дні, вночі, хтось постукав у вікно. Я схопилася з ліжка і тихенько шепнула: «Хто там?». На порозі стояла змучена Явдокія, вся в синцях, з побитим обличчям. В її очах був такий страх, що я навіть злякалася. - Я втекла він них. Вони шукатимуть мене. Мені потрібно сховатися, - ледь промовила вона. Мама швидко схопилася з печі. Ми чітко розуміли, якщо її знайдуть, нас розстріляють. Мама запропонувала сховати сестру в лампачах. Починало сходити сонце, а німці вже перевертали все в нашому будинку. Заглядали в кожну щілину, в кожен куточок, навіть солому перетрусили. До самого обіду вони чекали на подвір’ї в надії, що Дуня прийде додому. Потім поговорили між собою і пішли. Ми з мамою зітхнули. Коли смеркло, я допомагала сестрі дійти до сусіднього села, де жила наша тітка Настя. І там залишила її переховуватись від поліцаїв. Через тиждень до мене прийшла вчителька Бетя Мойсеївна. Сказала, що її розстріляють разом з дітьми і простягнула клунок разом з дитячими речами. На другий день дітей і Бетю розстріляли прямо на дорозі. І знову поліцаї прийшли в наш будинок. Вони шукали речі, які єврейка роздала перед стратою. Побачивши на Галинці хлопчачі штанці, німець наказав негайно зняти, потім знайшли сорочки і черевички. «Расстрелять!» - сказав поліцай російською мовою і вийшов з будинку. Німець наставив автомат на Галинку, яка сиділа на ліжку. Я відчула, як у венах почала холонути кров. Серце почало стукати сильніше і сильніше. За секунду в очах потемніло, крізь темряву я почула постріли. Відкривши очі, я побачила свою маму. «Все минулося. Німець пожалів нас та випустив автоматну чергу в стелю», – сказала вона. Минув місяць. Фашисти контролювали село. Напруга зростала. Поліцаї позбирали по селу всіх курей, гусей, декілька корів, які були нашим спасінням. Люди намагалися якомога менше виходити з будинків, щоб не потрапити німцям на очі. Та раптом хтось з підлітків сказав, що бачив наших солдат. Зажевріла надія. У той же день фашисти зашевелились. Вони бігали і кричали. До нашого села підійшли в притул два розвідники, а німецький снайпер, що сидів на конюшні, застрелив їх. На ранок зав’язався бій. Було багато вбитих і поранених. Німці в маленькій кількості відступили. Я з жінками допомагала пораненим, перебинтовуючи їх порваними простирадлами, затягувала їх у машини або на підводи і везла до районного центру в госпіталь. Вбитих розвідників, Миколу та Володю, ми поховали в центрі села. У березні 1944 року всіх жінок, які могли копати окопи, зібрали в центрі села і на підводах завезли в село Семенівку, це приблизно 120 км від нашого села. Там нам дали лопати і ми почали копати окопи для солдат. Три дні ми там копали, спали і їли. Та раптом в небі почувся гул літаків, а потім вибухи і стрілянина. Майор чітко дав нам команду відступити. Бо німці вже за три кілометри від нас. Ми бігли, хто куди. Посадками, полями, по ріллі. Падали, вставали і знову бігли. Кулі свистіли над головами, та ніхто не звертав уваги на це. Вперше в житті я не відчула страху. Він, мабуть, залишив мене, або я просто стомилася боятися. Підвечір я прибігла додому. Діти вже спали, мама з сестрою сиділи на печі. Захекана, розхристана, я впала від утоми. У січні 1945 року я отримала першого листа від коханого. В мене тряслися руки та тремтіли губи, сльози наверталися на очі. Він писав із Севастополя. Писав, що живий, здоровий, що дуже кохає мене і донечок. Просив не втрачати надію і чекати. Оберігати дівчаток, так як лебідка своїх пташенят. Я перечитувала листа ще раз і ще раз. І мені здавалося, що я відчуваю його погляд, бачу його посмішку, чую його голос.

9 травня 1945 року закінчилася війна. Серце було переповнене такою радістю, що передати словами неможливо. Я вже уявляла нашу зустріч із Захаром, як ми будемо разом виховувати дітей. Збудуємо новий, гарний будинок, посадимо великий сад. Першими додому повернулися брати: Яша, в званні лейтенанта, прийшов з пошкодженим хребтом, майор Ваня - на костилях без ноги. Контужений два рази, глухий на одне вухо - Вася. І наймолодший Володя - з сивою головою. Та нам було без різниці: глухі чи контужені, головне, що живі. У липні на Петра, Миколу, Віталіка та Степана прийшли похоронні листи. А в серпні до мене прийшов односелець. 17 лютого 1945 року він зустрічався з моїм Захаром в Севастополі. Там вони домовилися, якщо хтось виживе і першим повернеться до села, то обов’язково перевідає жінку й дітей. Передасть їм великий привіт. Після цього вони розійшлися. Іван пішов у бій, а Захар лишився мінувати море. Я була рада, тепер я точно знала, що він живий, адже Іван його бачив і розмовляв з ним. 9 вересня в руках я держала звістку: «Пропав безвісти». Я не могла повірити: «Це просто помилка». Бог не може відвернутися від мене і забрати в мене того, кого я так люблю. Захар живий, я відчуваю. Він обов’язково повернеться до нас». Прапрабабуся пережила голод 1947-1948 року. Недоїдаючи, тяжко працюючи, поставила дітей на ноги. Зморена працею, побита долею та з вірою в серці, що він живий, вона померла 2 жовтня 2011 року.

Кучер Марина 9А